Михайло Михайлович Голіцин (1675-1730), народився в родині боярина і курського воєводи Михайла Андрійовича Голіцина. Маючи придворний чин стольника, він почав службу з дванадцяти років у "потішних" військах молодого царя Петра на посаді барабанщика Семенівського полку. 1694р. отримав перший офіцерський чин прапорщика. У Азовських походах за виявлену хоробрість отримав чин поручика. 1698р. під командою Гордона і Шеїна приймав участь у придушенні виступу стрілецьких полків поблизу Воскресенського монастиря. Наступного року, вже в чині капітану супроводжував Петра під час морського походу російської ескадри по Азовському морю. На початку Північної війни Голіцин знаходився у діючій армії поблизу Нарви, де у складі гвардійських частин відбивав атаки Карла XII на правому фланзі, був поранений. В чині підполковника 12 жовтня 1702р. командував загоном Семенівського полку під час штурму фортеці Нотебург. Шведи чинили відчайдушний опір і відбили колони росіян, що наступали. Петро, маючи сумніви щодо можливості взяття фортеці, вже надіслав наказ відступати, але Голіцин, відштовхнувши від берега Неви човни, щоб у солдатів не було навіть думки про втечу, повів їх на ще один приступ. Фортеця Нотебург була узята після тринадцяти годин виснажливого кровопролитного бою. За цей подвиг князь був нагороджений маєтностями, золотою медаллю і чином полковника лейб-гвардії Семенівського полку, який за звичай давали лише членам царської родини. Відзначився Голіцин також під час облоги Нієншанця (1703), штурму Нарви (1704) і Митави (1706). Наступного року він стає командувачем дивізії і отримує чин генерал-майора. 30 серпня 1708р. Голіцин отримав блискучу перемогу над загоном шведського генерала Рооса поблизу села Доброго. Разом із своїми гренадерами під прикриттям туману він впритул наблизився до шведів і несподівано напав на них, хоча і не мав чисельної переваги. Сутичка тривала дві години і закінчилася повним розгромом шведів, які втратили до 3 тисяч чоловік. Карл XII з головними силами не встиг вступити у бій, і Голіцин організовано відійшов із своїм загоном до основних сил російської армії. Безпосередньо на полі бою цар нагородив Михайла Голіцина орденом св. Андрія Первозваного. 28 вересня 1708р. у битві при Лісній він своїми діями сприяв перемозі росіян, після чого цар, який власними очима бачив Голіцина на полі бою, підвищив його у чині до генерала-поручика і нагородив своїм портретом, прикрашеним діамантами. У Полтавській битві князь командував гвардією, а потім разом з Олександром Меншиковим і кавалерійськими полками Боура і Волконського переслідував шведські війська, що відступали, і примусив їх здатися у полон 30 червня 1709р. біля Переволочної. Наступного року Голіцин брав участь у облозі і взятті фортеці Виборг, а ще через рік – у Прутському поході, що ледь не закінчився трагічно для усієї російської армії. Коли військові дії перемістилися до Балтики, Репнін брав участь у операціях Інгерманландського корпусу проти шведів у Фінляндії. Він став найближчим помічником адмірала Федіра Апраксіна та сприяв запровадженню нових правил похідної та вартової служб, облаштування укріплених таборів, проведення диверсій, дій галерного флоту, тощо. 1714р. Голіцин прийняв командування військами у Північній Фінляндії. 12 лютого його війська зійшлися з 8-тисячним загоном шведського генерала Армфельда поблизу села Лаппола (Наппо). За перемогу у цій надзвичайно складній битві Пето I нагородив Михайла Голіцина чином генерал-аншефа. Пізніше Голіцин брав участь у морських битвах на Балтиці (Гренгам і Гангут). За яскраву перемогу у битві біля Гангуту він отримав від царя шпагу і тростину прикрашені діамантами. Після перемоги у Північній війні князь Голіцин командував військами в Петербурзі, а починаючи з 1723р. він командував усіма військами дислокованими у Малоросії. Після смерті Петра I імператриця Катерина I присвоїла йому чин генерала-фельдмаршала. Пізніше, за часів правління Петра II, він став сенатором, членом Верховної таємної ради і президентом Військової колегії. За часів правління Анни Іоанівни Голіцин поступово втратив свій вплив при дворі, був відсторонений від справ і невдовзі помер, залишивши від двох шлюбів одинадцять дочок і семеро синів, один з яких - Олександр також став генерал-фельдмаршалом Росії.